Зоряна

Моя історія донорства почалась на операційному столі. Я лежала на ньому, а лікарі навколо вирішували, чи є сенс робити переливання, бо крововтрата дуже велика. До того я ніколи не думала про те, як кров з’являється у медичних закладах. Хтось десь її здає, вона лежить в пакетах у холодильнику — ось і все.

Мене врятували. Після тривалої реабілітації я вирішила спробувати стати доноркою, бо відчула на собі, як кров може зберегти життя. Знадобилося декілька спроб, щоб переконати лікарів станції переливання, що я набрала достатню вагу і маю хороші показники. Вони дуже суворі у відборі донорів. Передусім, для того, щоб людина не нашкодила сама собі. Тому це був своєрідний квест: перший рівень — заповнити анкету, другий — пройти зважування, третій — здати кров на тест, четвертий — зайти до лікаря. Коли я дійшла до рівня з лікарем, це було щастя. Зараз мене вже знають на станції переливання, тому минулого літа я вмовила зробити донацію за планом, не дивлячись на те, що мала перелом. Це не означає, що так мають поводитись всі донори, просто мої показники і самопочуття дозволяли сісти на кушетку в той день.

Поки триває кровоздача я зазвичай думаю: “Хто, якщо не я?”. Для мене донорство — це добрий, безкорисливий вчинок, який робить мене щасливою. Жодного разу я не почувалась погано. Навпаки, радість і піднесення від того, що допомогла комусь, може тривати декілька днів. Варто лише спробувати і не чекати, що це зробить хтось за тебе.

У місці, де я зазвичай здаю кров, довгий час пригощала чаєм чарівна літня панянка. Спілкування з нею — щоразу заряд позитиву, хоча вона завжди кокетувала: “Вас багато, а я одна, як всіх запам’ятати”. Насправді, вона впізнавала всіх, і підбадьорювала всіх. Минулого разу я не побачила її. “Пішла на пенсію” — сказали мені. Персонал станцій дуже вкладається у те, що робить, аби у нас було бажання прийти ще раз. Відчути себе корисними. Врятувати чиєсь життя маленьким кроком. Оце справжня винагорода.

Мої батьки мали стереотипи щодо донорства, думали, що це може зашкодити здоров’ю. Зараз я відчуваю, що вони мною пишаються і підтримують. Минулого разу навіть вирішили піти зі мною і також спробувати.

З учнями ми декілька разів говорили про донорство, коли вони бачили пов’язку на моїй руці. Якщо бути з ними чесною і відвертою, вони дуже добре сприймають інформацію. Наприклад, ми доволі екосвідомі: бережемо папір, займаємось збором батарейок на переробку і допомагаємо тваринам. Можливо, мій приклад донорства теж надихне їх колись прийти до цього, хоча я не ставлю перед собою таку мету. Зараз їм 8-9 років, і до повноліття ще багато чого може змінитись. Але деякі з них вже вирішили піти наступного разу з батьками, які теж здають кров.