Олександр

Вперше я став донором спонтанно, коли моя дружина була вагітна. Медичні заклади терпіти не можу з дитинства, боюся голок настільки, що здати кров з пальця — це квест. Так само не люблю черги. Тому 2 години очікування в Центрі крові були випробуванням чи не більшим, ніж сама донація. Коли я дістався кушетки, працівниці Центру зробили все, щоб я став донором на решту життя. Вони розповіли детально про процес та вплив на здоров’я і додали мене у базу.

У ковідні часи Центр крові стояв порожній, бо паніка ширилась країною, а потреба в крові не зникала. Я розумів, що треба щось робити. Відтоді почав здавати кров регулярно.

Чіткого графіку донацій не маю. Зазвичай мені телефонують з Центру, коли мають потребу у тромбоцитах. Через це я щодня до обіду намагаюсь не їсти нічого, що зробить мою кров менш придатною. Якщо отримую виклик — зробив собі бутерброд з джемом і поїхав.

Донація — найменше, що людина може зробити для перемоги у тилу.

Винагорода для мене — це зворотній зв’язок, повідомлення про чиєсь врятоване життя, вдячність тих, кого я навернув у донорство. Мені кажуть, що я надихаю. Моя дружина тепер теж донорка. А от на роботі, нажаль, поширити донорство не так просто. Я працюю із людьми з інвалідністю, які не можуть бути донорами через чинні обмеження. До 2021 року такі обмеження стосувались і людей з ЛГБТ+ спільноти. Вважаю, що це створює шкідливі упередження і стереотипи у суспільстві.

Минулого року через велику кількість волонтерської роботи організм давав збій, тож декілька разів я відмовлявся, а двічі мене забракували вже у Центрі крові. Тож, в якомусь сенсі активна громадянська позиція зробила мене гіршим донором. Але я розумію, що я перший, кому вони зателефонують, але на щастя — не останній.