Міла

У студентстві я вважала, що недостатньо здорова для донорства. У мене була близорукість, а для фізкультури я завжди мала довідку.

До донорства мене привів випадок, коли колега попросив задонейтити кров для його бабусі. В той час я захоплювалася спортом: бігала напівмарафони, займалась кросфітом і плаванням. Ми зібрались біговою спільнотою і пішли до Центру крові. У мене було глибше розуміння власного здоров’я і можливостей організму, але в перший раз — страшно. Чи не зомлію? Які будуть відчуття після? Але все було добре, спрацювала підтримка друзів. Зараз донації стали регулярними: раз на 2-3 місяці.

Ми підтримуємо одне одного, залучаємо нових людей у донорство, створили «кривавий чат», щоби ходити до Центру крові разом і надавати інформацію про режим харчування і відновлення у дні донації.

Після здачі я щоразу відчуваю таку легкість, якою хочеться поділитись, тому ми з друзями робимо пост, а тоді йдемо пити чай. Винагорода для нас непринципова, тому ми обираємо фонд або волонтерський збір, куди її можна було би передати.

Медсестри з нас сміються: спортсмени люблять цифри, тому навіть на кушетці змагаються, хто перший завершить донацію. Але переважно під час процедури ти відчуваєш момент — без гаджетів, без зайвих думок.

Під час війни бувають дні, коли немає грошей на донейт. Бувають і такі, коли немає навіть змоги піти допомогти фізично. Кров — це те, що є завжди. Коли я волонтерила у шпиталі, то дізналася, що одна поранена людина може потребувати до 20 операцій. Майже щоразу їм потрібна кров. Тож, одна донація рятує приблизно трьох людей.

Звісно, у спортсменів головне питання — як повернути форму, коли ти щойно здав кров. З досвіду, відновлення займає приблизно два тижні. Це означає, що донації ми плануємо так, щоб вони відбувались вже після важливих змагань. Все інше можна надолужити якісною їжею, режимом пиття і індивідуальними рекомендаціями лікаря.