Алла

Все життя я думала, що недостатньо здорова для донорства. Мені здавалося, для цього ти мусиш бути спортивним, правильно харчуватися, не мати зайвої ваги, і, як бонус — мати рідкісну групу крові. Та з початком повномасштабної війни прийшло розуміння, що найкраща група крові — та, яка в донора є. У Рівному, куди я приїхала з рідного півдня рік тому, я оселилася поряд із центром крові, і, шукаючи, що ще я можу зробити корисного, ще раз перевірила вимоги до донорів і запланувала свою першу донацію крові.

Того дня у центрі крові була велика черга — як цивільні, так і військові. Я хвилювалася й відчувала, що долучаюся до чогось дуже важливого. Переживала також, що втрачу свідомість, як пані переді мною, але все пройшло добре. Хоча, дивлячись на те, як персонал піклувався про жінку, якій стало зле, я зрозуміла, що якщо вже непритомніти, то краще серед медпрацівників.

Під час донації я думаю про те, що все-таки можу принести користь. Жоден грошовий донат не здається достатнім, а коли здаєш кров і знаєш, що вона допоможе врятувати життя, а може й не одне, це трохи заспокоює. Після кроводачі я відчуваю гордість і піднесення. І ще трохи — сум через те, що кров не можна здавати частіше.

Часто можна почути, що, мовляв, донорів вистачає і без тебе. Проте зараз потреба велика як ніколи, і якщо ти можеш бути донором, ти мусиш ним бути. Це найменше, що ти можеш зробити. Десь після другої донації я почала розповідати про це в соцмережах і чатах. Не знаю, чи зважився хтось на донацію завдяки цьому, але сподіваюся, що мій приклад таки підштовхне людей.

Хай як це пафосно прозвучить, але винагородою за здачу крові для мене є сама можливість її здавати. Якщо за донацію дають гроші, я закидаю їх на збір перевіреному волонтеру, і намагаюся цю суму хоча би подвоїти.